Українське республіканство

Українське республіканство - це широка традиція, заснована на спадщині Тараса Шевченка та Миколи Костомарова. Традиція, що підкреслює антиколоніальний, універсалістський підхід до національних прав та солідарності між народами, ідею природних прав, а також необхідність соціальної справедливості та рівності, протистояння нещадному пануванню комерції та пануванню суспільства “багатих і бідних“

Британіка визначає термін "республіканство" як "традиція політичної думки, яка наголошує на взаємозв'язку індивідуальної свободи та громадянської участі у просуванні загального блага", де фраза res publica означає владу і власність народу, а сам народ представляє не просто масу, а організоване суспільство, засноване на справедливості та турботі про загальне благо. Звідси випливає, що держава, заснована на республіканських ідеалах, - це та, чия політична конституція спрямована на забезпечення загального блага всіх своїх громадян. Це завдання в основному виконується успішним просуванням ключових ідеалів, таких як демократичну\партисипативну конституцію, розвиток громадських чеснот і ідеалів, патріотизму та наявність інституцій, які збалансовані і обмежені такими інституціями як розділення гілок влади, стримування та противаги.

Сучасне визначення республіканства розширюється і багато в чому наново побудовано політичними дослідниками-активістами, які називають себе “неореспубліканці“. Вони, іноді успішно, іноді не дуже, присвятили свою політичну теорію пристосуванням мислення багатьох старих республіканських авторів на реальності сьогодення, відновлюючи «загублену» традицію Руссо та інших. Вони відновлюють твори демократичних авторів, і знаходять влучні аналізи, які корегують до сучасної реальності, де економічна рівність відсутня в належному обговоренні демократичної системи.

Концепція рівності та рівних громадян, що готові самостримувати свої меркантильні та егоїстичні пориви, а також усвідомлювати загальний обов'язок та відповідальність піклуватися один за одним, влаштовувати допомогу, тощо, замінено на концепцію атомізованих індивідів, які можуть вільно здійснювати свою комерційну діяльність за рахунок інтересів переважної більшості людей, багато в чому знищуючи демократичні інституції в процесі.

Українська традиція республіканства багато в чому була схожа на думки Мадзіні та Міцкевича, підкреслюючи необхідність національного звільнення, патріотизму, прав людини, взаємозв'язку між індивідуальними та колективними правами, обов’язку перед своєю спільнотою, завдяки якому б люди здатні були б здійснювати свої права та рівність, не впадаючи в олігархію, самодержавство чи іноземну окупацію. Починаючи з Шевченка та Костомарова, ця традиція досягла свого піку з проголошенням Української Народної Республіки, і домінувала майже в усіх українських дисидентських політичних силах аж до краху СРСР 1991 року.

Ця традиція охоплює розуміння справедливого майбутнього, де індивідуалістичний егоїзм та колективістський тоталітаризм не мають місця, і замість таких негараздів людства буде існувати система соціальної рівності, демократії, прав та відповідальності.

"Кождий член нації — це вартовий, що пильно й совісно повнить свій обов'язок на високому посту Чести народу. Невідомо, на долю котрого з них випаде потреба самопожертви для охорони цієї Чести. Але кождий мусить бути до цього готовим.

Коли трапляється загроза посту, тоді стає до служби ціла варта; і горе тому народові, котрого сини не однакові вартові: честь самої варти стає сумнівною"¹

Традиція українського республіканства, найбільш явно представлена ​​соціальним радикалізмом Тараса Шевченка, Куліша та Костомарова, Української радикальної партії, Української партії соціалістів-федералістів, Української Соціал-демократичної та Соціал-демократичної робітничої партій, Національними демократами, а також прихильниками Івана Багряного.

Інші українські національні визвольні організації та ідеології, хоча вони важливі самі по собі і заслуговують справедливого місця серед інших, значною мірою відрізняються від республіканської традиції. В основному, це націоналістичний рух, комуністично-самостійницький рух та драгоманівський анархізм.

[41] 39. І хоча апостол сказав: «Всяка власть од бога», а не єсть воно те, щоб кожни[й], що зах[в]ати[ть] власть, був сам од бога. Уряд і порядок і правлєніє повинні бути на землі: так бог постановив, і єсть то власть, і власть та од бога, але урядник і правитель повинні подлегать закону і сонмищу, бо і Христос повеліває судиться перед сонмищем, і так як урядник і правитель перші, то вони повинні буть слугами, і недостоїть їм робить те, що здумається, а те, що постановлене, і недостоїть їм величаться та помпою очі одводити, а достоїть їм жити просто і працювати для общества пильно, бо власть їх од бога, а сами вони грішні люде і самі послідніші, бо усім слуги.

[42] 40. А сьому ще гірша неправда, бутсім установлено од бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангеліє; пани повинні свободити своїх невольників і зробитись їм братами, а багаті повинні наділяти нищих, і нищі стали б также багаті; якби була на світі любов християнська в серцях, то так було б, бо хто любить к[о]го, той хоче, щоб тому було также хороше, як і йому.

[76] І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других — чи був він преж того паном чи невольником аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками.

[108] Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар

[109] Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу».²

Українська політична ідентичність була побудована на опозиції різних форм гніту. Україна була нацією кріпаків-рабів, що проживають під владою іноземних господарів в системі жахливої ​​експлуатації, в самодержавній державі, переживаючи асиміляцію та ксенофобію.

Український політичний рух і політична ідентичність була побудована через опозицію до цих утисків, оскільки українці не могли бути неосвіченими для цих страждань. Це була основна цегла будівлі для нашої політичної ідентичності.

Я стверджую, що, хоча гніт змінився, умови теж, ідеологічний та патріотичний порив, який дозволив українцям організовувати та створювати потужні зв’язки для взаємопомічі, а в 1917 р., Народну державу, все ще актуальний.

Багато в чому сьогодні ідеологічна система екстремального егоїзму несумісна з вимогами часу та національним самовизначенням в цілому. Як ідеологія, заснована на індивідуальній комерції та прибутку, зниженні податків та повної відсутності соціальної відповідальності, вона не може бути сумісною з ідеологією колективної допомоги, спільності та самоцінности людських об’єднань. Ці об’єднання потребують колективної праці для своєї підтримки.

Альтернативний підхід, який поділяє більшість лівих, зазначає, що існує багато благ людського життя, які доступні лише в кооперації і виконанні свого публічного обов’язку. Для існування суспільства, яке приносить користь всім людям, яке сповідує демократичні цінності, необхідні самообмеження, як наприклад, стримування від витрати всіх грошей, і використання частини для сплати податків на користь суспільства, завдяки яких взагалі можливо гарантувати наявність судів, управління, виборів, інфраструктури, політичних прав в своїй загальності, процвітання вашого колективу та культури, захисту ітд.

Це також означає необхідність реалізувати свій громадянський обов'язок, головним чином, військову службу, коли ваша громада знаходиться під загрозою, навіть якщо така служба вам не приносить пряму і індивідуальну користь.

Неможливо сприяти радикальному індивідуальному егоїзму лібертаріанства з одного боку, як це робить український уряд, і в той же час просити жертву на користь вашої громади. Дві ідеї стикаються і не можуть бути поєднанні, та пріоритет уряду України про сприяння режиму крайньої нерівності, соціальної безвідповідальності та олігархічного правління завдають шкоди українській обороні та українській ідентичності, відвертає людей від їхньої громадянської відповідальності, оскільки сама ідея стає тоді дискредитованою, а іноді і банально недоступною. Питання про ухилянтів тоді стає менше питанням боягузтва, а більше: "А чому я повинен?", де за домінуючою ідеологією важко знайти послідовну відповідь.

Ультраправий націоналізм також не є відповіддю, оскільки він деградує людину, її співпереживання, розуміння світу і створює систему бандитства, яка, врешті-решт, руйнує нації.

Відповідь полягає в тому, щоб надати людині частку у власній країні, сприяти егалітарному суспільству, яке зосереджена на вибудові горизонтальних зв’язках допомоги і розуміння між людьми, спільною опікою та солідарністю.

Така система неможлива в суспільстві, де є багаті і бідні з діаметрально протилежним досвідом. Між такими групами людей місця для загального розуміння, загального блага та загальної допомоги просто не існує. Також неможлива у суспільстві, де дискримінація поширюється, як бур’ян на занедбаних сільських господарствах, бо спільної мови, між пригніченими і пригніченим можна знайти лише за умови припинення такої дискримінації. У той же час, коли існує невиправдана ненависть і упередженість, вона завжди поширюється, і не може бути обмеженою лише до однієї частини суспільства. Вона поширюється як спосіб функціонування суспільства, оскільки його логіка та мораль пронизують інші частини людських відносин і руйнує його. Тим важливіше мати справедливу ненависть і обмежувати несправедливу.

Однак, тоді питання полягає в тому, що якщо уряд обмежує соціальні права людей, чому ми повинні боротися за уряд, або, більш широко, усвідомлювати наш обов'язок перед цим суспільством? Як стверджував Мадзіні, виконуючи свої громадянські обов'язки, люди вчяться бороти свій егоїзм і виробляють навички громадської участі, навички врахування інтересів інших. Без вміння реалізації своїх прав, враховуючи інтереси інших, права будуть існувати до того моменту, коли вони неперекінно стануть привілеями. У цьому сенсі демократичне суспільство завжди потрібно підтримувати від дрифту в бік самодержавства чи олігархії, така підтримка може бути реалізована з рівнем громадянської участі, реалізації обов'язків. Це, разом із фактом, що ваша громада існує не завдяки корумпованому уряду і еліт, а навпаки, супроти його найкращих спроб зробити нашу країну слабкішою, є достатньою підставою виконувати свої обов’язки в такому суспільстві. Їхня реалізація дає найбільший шанс до майбутнього досягнення прав і нашого виживання.

Я б вважаю, що така традиція і спосіб мислення не заперечує націонал-демократичним та марксистським (та іншим лівим) світоглядам. Перевідкриття традиції українського республіканства може бути неймовірно корисним для українського політичного життя і нашого розвитку. Воно тісно пов'язаний з самим українським політичним рухом і може виправити жахливі проблеми, які ми переживаємо через неоліберальний та олігархічний підхід до війни та майбутнього миру.

1. Про патріотизм, 1921 Симон Петлюра

2. Микола Костомаров, Книга буття українського народу